Про дебютну збірку поезій Емми Андієвської

Abstract

Дебютна збірка поезій Емми Андієвської «Поезії» [1] прикметна кількома цікавими та важливими рисами. Щось подібне щодо назви, аж настільки відчужено-безособове, в українській поезії дозволяв собі хіба що Володимир Сосюра у найгірші для нього позачасові роки сталінізму. (І на те були поважні причини, поготів, – опісля появи збірки «Серце», 1931). Володимир Свідзінський у 1940-му р. з аналогічних причин не міг видати свій «Медобір», – лише часткові висмики під нейтральною назвою «Поезії». У назві зазвичай відбивається концептуальний авторський задум, його естетичні та ідеологічні інтенції. Але згадані приклади стосувалися країни-концтабору, ситуація двадцятирічної Андієвської, здавалося б, радикально інша. Випустити у світ першу збірку поезій, не надавши їй принципового та неповторного імени, поготів, мешкаючи у ФРН, у вільному світі, – як таке може бути? Рання молодість – складний і небезпечний період у людському житті, отже – може бути й таке; не варто дивуватися: численні сумніви, суперечності, субверсивність і турбулентність свідомости. Я не буду пояснювати, чому збірка «Порічок ґроно» втратила своє автентичне ім’я і вийшла друком лише із жанрово-родовим маркером на обкладинці. Люди, зацікавлені темою, давно уже знають про цю історію, втім бракує остаточної верифікації. Хотілося б почути пояснення від самої авторки, попри те, що це аж надто давня історія. Підозрюю, у щоденниках 1950–51-го рр. Емма Андієвська багато та емоційно з приводу цього рефлексувала, і колись ми це все прочитаємо. Хоча, звісно, нічого такого не ґарантовано, – треба знати темперамент і східну затятість пані Емми. Я особисто анітрохи не здивуюся, якщо колись дізнаюся, що згадані щоденники та епістолярій відповідного періоду, – давно уже нею знищені, – можливо, ще того ж 1951-го вікопомного року.