Перспективи інтерпретації дисидентського тексту крізь призму інтермедіальності

Анотація

Знаковим суспільно-громадським і культурно-мистецьким явищем в Україні доби політичної стагнації кінця 1960–1970-х рр., як відомо, постав рух опору нонконформістської інтелігенції. Відособившись ідеологічно й естетично від офіційно толерованого державою шістдесятництва, його представники сформували літературне дисидентство, репрезентоване поетами «індивідуальних духовних зусиль» (Е. Соловей). У цьому ряду знакові постаті, як-от Василь Стус, Іван Світличний, Ігор та Ірина Калинці, Тарас Мельничук, Микола Руденко, Степан Сапеляк, Іван Сокульський та ін. Вони протиставили особисту й національну свободу задушливій атмосфері тоталітарного режиму з його численними табу, генерували духовну опозицію соцреалізмівській літературі, розхитували її ідеологічний моноліт, зміцнюючи в такий спосіб неофіційний культуропростір. Наслідком цієї позиції стали арешти й тривале ув’язнення у радянських політичних таборах і засланнях. В умовах «заґратованої волі» (І. Світличний) були створені унікальні тексти, що засвідчують тяглість традиції української в’язничної поезії – від Т. Шевченка та П. Грабовського й до трагічного покоління «розстріляного відродження». З огляду на інтелектуальну та духовну єдність його представників і контекстуальність їхньої поезії, типологічні збіжності світоглядно-естетичних пріоритетів, а також багатьох аспектів творчості можна достеменно вести мову про дисидентський текст і його спільні типодиференційні абриси.